***

Я верю в то, что внуков приведу

В роскошный парк с фонтанами цветными,

С бельчатами на ветках озорными

И золотыми рыбками в пруду.

Мы будем птичек хлебом угощать,

Мороженым полакомимся сами.

А после пони с добрыми глазами

Ребят по парку могут покатать.

И будет всюду музыка слышна,

Аттракционы - лучшие на свете.

Я так хочу, чтоб позабыли дети,

Что в лексиконе слово есть «война».

***

Я вірю, що онуків приведу

У парк, де б'ють фонтани кольорові,

Де білочки грайливі та чудові,

Де рибок золотих в ставку знайду.

Малеча хлібом пригостить птахів,

Морозивом смачним насолодимся,

А після поні з добрими очима

Возитимуть щасливих малюків.

І буде всюди музика чутна,

Атракціони всі – найкращі в світі.

Я дуже хочу, щоб забули діти,                                                                                                              

Що в лексиконі слово є «війна».

***  

                                      Владимиру Галиченко

За окнами война, а в зале плачет скрипка

И молится за всех, кто защищает нас.

Действительность страшна, а жизнь довольно хлипка,

И нет иных утех в душе моей сейчас.

И хочется забыть ракеты, бомбы, мины,

Забыть все, от чего душа кровоточит.

И хочется дожить до счастья Украины.

И верится в него, раз музыка звучит.

            ***

 За вікнами війна, а в залі скрипка плаче

І молиться за всіх захисників своїх.

А дійсність так страшна - життя хистке неначе,

І у моїй душі немає інших втіх.

Забути б хоч на мить ракети, бомби, міни -

Біль, від якого так душа моя кричить.

Дожити би мені до щастя України.

І в нього вірю я, раз музика звучить.

***

Орган вздыхал, и скрипка в такт дышала,

«Адажио» звучало в тишине.

А за окном сирена подпевала,

Чтоб не забыли люди о войне.

Была тоска в ее надрывном стоне

И в каждой ноте боль заключена.

Но зал внимал не ей, а Альбинони.

И верил, что закончится война.

***  

Орган зітхав, звучала скрипка щемно -

Мелодія "Адажіо" сумна.

Підспівувала за вікном сирена,

Щоб люди не забули: йде війна.

Надривним був її тужливий стогін,

У кожній ноті гіркота чутна.

Але зал слухав тільки Альбіноні.

І вірив, що закінчиться війна.

***

Как хочется писать о густоте

И бархатном тепле июльской ночи.

О том, что звезды в черной высоте

Мне до рассвета сладкий сон пророчат.

О том, что рядом как дитя сопит

Уставший на работе рыцарь милый.

Над спящею Землей Луна висит

Легчайшим мотыльком чешуекрылым.

Писать о синей бездне тишины,

Накрывшей мир, о нежности и счастье.

Но никуда не деться от войны,

Когда пространство «Грады» рвут на части.

            ***

Хвалу віддам липневій красоті

І ночі оксамитовій короткій.

Зірки, що сяють в чорній висоті,

До ранку пророкують сон солодкий.

Радію я, що, як дитя, сопить

Мій втомлений від праці лицар милий.

І світлий місяць в небесах висить

Метеликом найлегшим лускокрилим.

Безодня тиші до душі мені.

Завжди я їй посеред ночі рада.

Але куди сховатись від війни,

Коли рвуть простір на частини "Гради".

                                      ***

Друг позвонил – и на душе теплее,

И радость оттого, что не одна.

Врага бить в одиночку тяжелее,

Особенно, когда идет война.

А воевать вдвоем – надежней вдвое.

Ведь даже если очень горячо,

Так важно рядом ощущать с собою

И верное, и крепкое плечо.

А потому я бесконечно рада

Тому, что он звонит, что невредим.

Мы, несомненно, вызволим из ада

Войны свою страну. И победим!

              ***

Друг подзвонив - від щастя серце плаче,

І радість від того, що - не одна.

А поодинці набагато важче

Долати ворогів, якщо війна.

А воювати вдвох - ось це надійно.

І поки супротивник не втече,

Важливо відчувати, що постійно

З тобою поруч вірне є плече.

Радію, що пошкоджень друг не має,

Радію, що мені він розповів,

Як він країну з пекла визволяє,

І ми здолаємо всіх ворогів!

***

Гром прогремел. А слышно так,

Как будто взрывы где-то рядом.

Как будто в нас стреляет враг

Досель невиданным снарядом,

Стараясь запугать народ.

Но звук напрасно нас тревожит.

Мы знаем, что гроза пройдет,

А подлый враг пройти не сможет.

***

Грім прогримів. Звук був такий,

Неначе вибух поряд стався.

Ніби стріляє ворог злий -

Снаряд жахливий розірвався,

Бажаючи злякати нас.

Та марно звук страшний тривожить.

Мине грози недовгий час,

А вороги пройти не зможуть.

***

Это – наша земля. И достаточно беглого взгляда,

Чтобы с Родиной связь проявилась в глубинах зрачков.

Даже ухо к земле нам прикладывать вовсе не надо,

Чтоб услышать далекий волнующий голос веков.

Чтоб сквозь время увидеть, как прадеды землю пахали,

Насадили сады, города у Днепра возвели.

Ощутить дрожь земли, когда хлопцы на битвы скакали,

Чтоб врагов опрокинуть в густые свои ковыли.

Это – наша земля. Мы привязаны к ней пуповиной.

Мы ее никому никогда не позволим отнять.

И любого врага с самой подлой натурой звериной

Мы должны победить, чтобы землю свою отстоять.

***

Це є наша земля. І побіжного погляду досить,

Зрозуміти: зв'язок з батьківщиною в нас - від дідів.

До землі навіть вухо тулити не треба нам зовсім,

Щоб почути далекий хвилюючий голос віків.

Щоб побачити, як наши прадіди землю орали,

Насадили сади, збудували міста на Дніпрі,

Як тремтіла земля, коли хлопці на битви скакали,

Щоби вигнати недругів всіх зі своєї землі.

Це є наша земля, з нею зв'язує нас пуповина.

Не дозволимо ми ворогам розірвати її.

І тому будь-кого, хто з них має натуру звірину,

Переможемо ми, і відстоїмо землі свої.

***

Как хочется туда, где тишина,

Где нет сирен, зато есть щебет птичий

И рокот моря. Но гремит война,

И смерть приходит за своей добычей,

Которая чрезмерно велика.

Усеян мир могилами и кровью.

И потому строка в стихах горька,

А хочется, чтоб полнилась любовью.

Я взгляд вонзаю в неба глубину

И верю в то, что Бог нас не забудет,

Что мы сумеем отстоять страну.

И тишина душе бальзамом будет.

                     ***

Туди, де тиша, хочеться мені,

Де не сирени - хор птахів співає,

І гуркіт моря. Але на війні

Жахливу здобич люта смерть збирає.

Тягар цей і великий, і важкий -

Могил чимало, світ залитий кров'ю.

Тому рядок у вірші прегіркий,

А треба, щоб наповнився любов'ю.

Свій погляд в глибину небес встромлю

І вірю в те, що Бог нас не забуде,

Що ми країну захистим свою.

І тиша для душі бальзамом буде.

***

В стране безумствует война.

Мне страшно, я почти не сплю.

А ты мне ласково: «Жена,

Не бойся. Я тебя люблю».

И я готова к бою вновь.

И все могу преодолеть.

Пока жива твоя любовь,

Мне не страшны война и смерть,

И мощь российского огня.

И даже вой сирен затих

С тех пор, как берегут меня

Любовь и сила слов твоих.

Прикрыта ими, как броней,

Тебе тихонько говорю:

«Как хорошо, что ты со мной,

Ведь я, родной, тебя люблю». 

***

Країна у тяжкій війні.

Як страшно, я погано сплю.

Ти кажеш лагідно мені:

«Не бійся! Я тебе люблю».

Мені це сили додає,

Я можу подолати все.

Якщо твоє кохання є,

Війна і смерть - не лячно це,

І не страшний світ у вогні.

І навіть рев сирен затих,

Бо служить захистом мені

Кохання у словах твоїх.

Мене це має зберегти.

Тому і відповідь моя:

«Як добре, що зі мною ти,

Адже й тебе кохаю я».

                ***

Еще чуть-чуть, еще немного сил –

И мы дождемся праздника победы.

Скорей бы ворог ноги уносил.

Скорей бы убирались людоеды

Из ими изувеченной страны.

А мы должны за зло с просить с вражины,

Чтоб рассосались шрамы от войны

Из пепла возрожденной Украины.

***

Ще б трохи сил, терпіння Бог нам дав  –

І будуть всі розбиті супостати.

Скоріше б ворог ноги забирав.

Скоріше би втекли його солдати,

Адже навколо нищать все вони.

Хай відповість нам ворог за країну,

Щоби зникали шрами від війни

У всіх містах та селах України.

    

                         *  *  *
                (фото из сети)